Після Першої світової війни в міжнародному праві міцно закріпилося поняття - "право нації на самовизначення", ''право нації на вільний політичний, економічний та культурний розвиток". Нажаль, український народ не лише не використав ці права, але й зазнав цинічного порушення цих прав.
Після Другої світової війни, в результаті передачі сталінським керівництвом крайніх західних земель України (Закерзоння) Польщі, було підписано ще одну угоду про так звану "добровільну евакуацію" українського населення з цих територій. Вона з ''добровільної " перетворилась у примусову і супроводжувалась пограбуваннями, вбивствами, знущаннями з боку комуністичної влади Польщі та СРСР.
Цій темі був приурочений відкритий урок, на який було запрошено безпосередніх свідків цих подій. Юрій Іванович Судин, член товариства "Любачівщина", історик - дослідник, дуже лаконічно розповів учням про депортаційні процеси 1939-1951 рр. в Україні. Ці події були підкріплені свідченнями Дарії Олексіївни Мартиняк, яка розповіла про один з трагічних епізодів свого дитинства, пов'язаних з депортацією. Доречним підсумком уроку стали вірші пані Дарії, наповнені глибоким філософським змістом.
